Мені зовсім не вас називати судилось коханим, Мені зовсім не вам обігріти судилось життя, Та чому попри все мов на сповіді я перед вами, І ридає душа, недолюблене кволе дитя.
Нас водило обох манівцями химерно без ліку, Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі. Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку — Поодинці немає нам місця на нашій землі.
Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі, Ви надія і захист наївних червоних вітрил. Нам літати обом в синім небі моїм неозорім, Чи упасти обом у безодню поламаних крил.
Я трояндою вам упаду у гарячі долоні, Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем, Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння, Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.
Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано, Виливаючи срібно мої фіалкові жалі. Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана, Поодинці немає нам місця на нашій землі.
