Костел Успіння Пр. Богородиці

Костел збудовано у 1577 р. на кошти Миколи Лігензи та освячено 1612 р. Храм зазнав пошкоджень під час турецько-татарського (1620-1621 рр.) та козацького (1649 р.) нападів. 

У 1676 р. король Ян ІІІ Собеський у жидачівській святині дякував Всевишньому за перемогу над турками під Журавним. В середині 19 ст. було збудовано парафіяльний дім, а 1755 р. проводились реставраційні роботи у храмі. У 1895 р. костел зазнав пошкоджень від пожежі і був наступого року відремонтований. У 1933 р. костел відрестраврували ззовні, 1938 р. - розписали усередині. 
1941 р. німецька бомба зруйнувала парафіяльний будинок. 1963 р. культова робота у храмі була припинена. У костелі, зваливши з нього вежу, розмістили склад меблів, а пізніше - автобусну станцію та бар, в якому розпивали алкогольні напої. Лише згодом храм перетворили на музей. Рештки костельного майна перевезли до Кохавини.

1989 р. влада віддала храм римсько-католицькій спільноті.

- Жидачівська Богородиця ("Воплочення”)

Жидачівська Богородиця ("Воплочення”)

Вперше дослідження ікони Богородиці ("Воплочення”) з Жидачева провів у 1914 році український етнограф Іларіон Свєнціцький, який у своїй праці про українське релігійне малярство XV–XVI ст. наголосив на ”незвичайній формі” образу. На звороті дошки поміщений напис єромонаха Вениамина про виконання ікони 1406 р. "Жидачівська Оранта” має унікальну іконографію. Зображена у повний ріст Богородиця з піднесеними в молитві руками та погруддям Ісуса в складках мафорію перед грудьми ілюструє ідею Воплочення.

Дослідники дійшли до висновку, що первісне призначення образу було для для східної стіни вівтаря церкви, як одного з головних елементів оздоблення вівтаря мурованого храму.

Походження образу

Жидачівська "Богородиця” попри стосовно пізнє походження належить до традиції перших століть українського християнського мистецтва. Український мистецтвознавець Віра Свєнціцька без подання ширшої арґументації ствердила належність образа до середини XVI ст. Запропоновану дату прийняв і львівський мистецтвознавець Володимир Вуйцик.

Жидачівська ікона є унікальною пам’яткою свого регіону. Жидачівщині досі не виявлено інших таких самих ранніх зразків релігійного малярства, отже ікона могла походити і з-поза Жидачева. В.Вуйцик був схильним вважати автором ікони єромонаха Вениамина, чиє ім’я зафіксовано в написі на звороті ікони. Проте міркування В.Вуйцика не є переконливими, та к як на звороті вказано на дату 1406 р. та на факт передачі ікони до Жидачівського монастиря, а зафіксував це єромонах Вениамин. Сам текст не має нічого спільного з відомим зраками авторськтого підпису українського релігійного малярства. Він, радше, свідчить, що це запис літописного характеру. Оскільки напис на звороті жидачівської чудотворної ікони за палеографічними ознаками відповідає часові служіння при храмі Вениамина Залуського, який згадується в актах Жидачівського ґродського уряду за 1669 р., то саме цього єромонаха можна визнати автором напису.

Варто нагадати, що за переказами, ікона належала спочатку до монастирської Успенської церкви, але після того, як повінь знищила цей храм, була перенесена до церкви св. Миколая, де її вперше зафіксовано візитацією 1733 р. Знищення Успенської церкви документально підтверджується переліком збитків від повені, внесених до ревізії Жидачева 1670 р.

Огляд іконографії та та стилістика пам’ятки говорять про її західноукраїнський мистецький родовід, а саме про належність до культури Самбірського Підгір’я, що від середини XVI ст. виступала найактивнішим виявом творчості пізніх перемишльських майстрів.

Проаналізувавши основні тенденцій східнохристиянської мистецької творчості Володимир Александрович прийшов до висновку, що в "Жидачівській Оранті” повторено якийсь давніший шанований на місцевому ґрунті образ. Хоча у мистецькій культурі XVI ст. у її "самбірському" реґіональному варіанті корені простежуються не надто чітко, проте прикметні особливості, які вказують на досить давнє походження безпосереднього прототипу. Дослідження вказують на вірогідне відтворення у жидачівській "Богородиці” ориґіналу другої половини XIII ст. Приклади пізніх вірогідних звернень до цього зразка в мистецтві перемишльського кола вже XVII ст. наштовхують на висновок, що це мав бути об’єкт, шанований на місцевому ґрунті упродовж декількох століть аж до радикальної зміни релігійного життя у реґіоні вже за умов Нового часу.

Володимир Александрович говорить про ймовірність походження протографу жидачівського чудотворного образа з-перед кінця XIII ст. та про його належність до однієї зі знаних монастирських церков фундації князя Льва Даниловича у Спасі або Лаврові.

Обґрунтування константинопольского походження першовзірця ікони, яку, вірогідно, князь Лев Данилович подарував до Спаського монастиря, кардинально змінює усталене в історіографії сприйняття жидачівської чудотворної ікони Богородиці "Воплочення” й ставить її на досить своєрідне місце в історії релігійної мистецької культури західноукраїнських земель. Завдяки цим відкриттям нібито доволі "пересічна” для мистецької традиції свого часу ікона, прикметна насамперед рідкісною на західноукраїнському ґрунті іконографією, набирає цілком нового сенсу. Напівзабута жидачівська реліквія перетворюється на пам’ятку, яка не лише на конкретному яскравому прикладі засвідчує візантійські корені української мистецької традиції, але й показує спадковість її еволюції та довготривалу дію втраченої у переважній більшості своїх найважливіших зразків великої мистецької культури княжої доби української історії.

За матеріалами статті В. Александровича
«Чудотворна ікона Богородиці ("Воплочення”)
з Жидачева»