У селі Руда музей Івана Виговського існує уже чотири роки.
У вересні 2006-го тут відбулася наукова конференція, присвячена 400-літтю від дня народження видатного державного діяча України.
Щоправда, 1616 рік - гіпотетична дата народження Виговського, точної історики не знають. На початку 1960-х відомий вчений Борис Возницький почав досліджувати діяльність гетьмана Івана Виговського на Львівщині. Першою вагомою знахідкою став прекрасної різьби чотирьохметровий вівтар, який стоїть у церкві у селі Махнівці Золочівського району. На ньому написано: «Цей вівтар соорудив Луцький єпископ Йосип Виговський року Божого 1720-го за отпущєніє грєхов своїх родителів і прародителів, мальовано рукою Кондзелевича». Виявилося, що єпископ Йосип – це один із онуків гетьмана Івана Виговського. У центрі вівтаря зберігалася іконка Богоматері, з якою, згідно з легендою, було розстріляно Виговського. Зверху вона була замаскована іншою іконою. Ту іконку вважали чудотворною. Люди її переховували аж до 1990-х. Тепер вона на реставрації в майстернях Львівської галереї мистецтв. Ще одним відкриттям стали двері від дерев’яної церкви, з ледь видимим різьбленим написом про те, що вона побудована воєводинею київською Виговською! Ці двері Йосиповицькій церкві, що неподалік села Руда, подарувала дружина сина Виговського - Євстахія-Тереза Завадська. Маючи оці двері, декілька ікон, фото вівтаря з Махнівців і репродукцію іконки Виговського,
у Львові в 1999 році відкрили велику виставку «Гетьман Іван Виговський і його час». Що й послугувало поштовхом до створенням музею Виговського у Рудій.
Перші ж писемні згадки про Руду належать до зламу XIV-XV століть, коли серед інших Руда перебувала у власності Данила Дажбоговича Задеревецького, зважаючи на ім’я та прізвище, очевидно, українця. Від нього й бере початок магнатський рід Даниловичів, для якого село стало основним місцем осідку на землях Жидачівщини і Стрийщини. За володіння одного з представників роду, Івана Даниловича, котрий підписувався із Журова й Олеська, руського воєводи, старости буського, корсунського, чигиринського, мостовського, наприкінці ХVІ - на початку XVII століття село Руду піднесли до рангу міста через надання йому королем магдебурзького права.
У 1660 році містечко Руду з довколишніми селами придбав у родини Даниловичів недавній гетьман України Іван Виговський, чий рід і володів цим маєтком понад сто років, до літа 1773-го.
Музей гетьмана Виговського відкрито 24 серпня 2004 року в добудованому колишньому особняку власників Рудої.
Іван Виговський походить зі старовинного роду української православної шляхти, «гніздо» якої знаходилося в селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Невідомий автор польськомовної «Віршованої хроніки» 1682 року писав: «Цей Виговський, хоч був не з панів, але шляхтич з народження, віри грецької, Вига чи Вишинка старого ймення, руська кість, хоч польське м’ясо». Рід Виговських належав до герба «Абданк», до якого на знак великих заслуг гетьмана король Речі Посполитої Ян Казимир додав герб Польського королівства - білого орла на пурпурному полі, традиційний герб руських князів - лицаря на коні, який пронизує списом змія, і лева з оголеним мечем в лапах.
Батько майбутнього гетьмана Остап служив у Петра Могили - славного київського митрополита. Від шлюбу Остапа Виговського і шляхтянки Олени Ляско герба «Леліва» народилося три сини: Іван, Данило і Костянтин - та дві доньки. Іван Виговський дістав добру освіту, знав українську, церковнослов’янську, польську, латинську, російську мови, був прекрасним каліграфом, «славився за дотепного і вправного в писарських справах». Свою кар’єру військового розпочав у війську Речі Посполитої рядовим шляхтичем, але дуже скоро отримав під свою руку хоругву. Наразі мало відомостей про «луцький період» Виговського, де він у 1630-х роках служив у громадському суді, там же став членом православного Хрестовоздвиженського братства, а згодом отримав посаду намісника луцького старости. У 1635 році Виговський став писарем при Яцкові Шемберку — комісарі Речі Посполитої над військом Запорізьким. Тоді ж він познайомився з Богданом Хмельницьким.
Вибух Національно-визвольної війни поставив Виговського, як і багатьох українських шляхтичів, перед вибором: з ким бути? На той момент він служив у війську великого коронного гетьмана Миколи Потоцького. У битві 1648 року при Жовтих Водах Виговський мужньо бився проти українських повстанців. Коли під ним убили коня, бився пішим, не випустив з рук шаблі навіть після поранення. За легендою, непритомного Івана Виговського захопив у полон якийсь запорожець і за поганенького коня продав татарину. Виговський втік, але його спіймав інший запорожець і знову продав татарам. Виговський втік і цього разу, але його знову впіймали і тепер вже передали хану Іслам-Гірею ІІІ. Саме там його знайшов і викупив чи обміняв Богдан Хмельницький. Як і чому це сталося — невідомо. Невідомо й те, як саме переконував Богдан Хмельницький Івана Виговського, але той присягнув вірно служити Україні. Слова Виговський додержав.
Дуже швидко Іван Виговський зробив блискавичну кар’єру: від особистого писаря Хмельницького до правої руки гетьмана, другої після нього особи. Богдан Хмельницький зберігав контроль за основними державними справами, а їх вирішення довірив Виговському. Іван Виговський супроводжував Хмельницького в його переможних походах 1648 року на Пилявці, Львів, Замостя. За короткий час він своїм талантом керівника і політика перетворив Генеральну канцелярію гетьмана на міністерство іноземних і одночасно внутрішніх справ європейського взірця. Канцелярія стала тим генератором, який рухав державну машину України-Гетьманщини. Сюди стікалася військова і політична інформація з цілої України та Європи, тут приймали-відправляли численні посольства, тут приймали рішення, які визначали долю Національно-визвольної війни. Мережа створеної Виговським української розвідки була настільки міцною, що навіть через 25 років, уже за часів Петра Дорошенка, при польському дворі Яна ІІІ Собеського лунали скарги про те, що козаки знають усі замисли короля. Польська агентура доповідала: «Виговський керує геть усім…»
6 серпня 1657 року в Чигирині закінчив «своє великотрудне і великопечальне житіє» Богдан Хмельницький, «так і не докрутивши військової машини війни з поляками». Його мрія зробити гетьманську владу династичною і передати булаву своїм дітям зазнала фіаско. Тиміш загинув, а Юрій не надавався до правління. «До булави треба ще голови» — і цією головою став Іван Виговський. 4 вересня 1657 року в Чигирині відбулася старшинська рада, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала гетьманські обов’язки на генерального писаря Івана Виговського. Приймаючи булаву, Виговський заявив: «Ся булава на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорізьке без страху бути не може». Рада схвалила цю жорстку лінію, як написав у своєму звіті царський посол Артемон Матвєєв, «всі душами укріпилися, щоб їм за гетьмана і свої вольності стояти одностайно». Але вже за кілька років цей момент єдності зник без сліду, і на Україну впав морок того драматичного періоду, який отримав в історії назву «Руїна».
Міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалося просто на очах. Чим більше на неї тиснула Москва, тим активніше Виговський шукав союзників у майбутній боротьбі проти неї. Свої надії гетьман покладав, у першу чергу, на Річ Посполиту і кримського хана. Одночасно Виговський шукав контактів з Австрійською та Османською імперіями. 16 вересня 1658 року в козацькому таборі під Гадячем було підписано договір між Україною та Річчю Посполитою - так звану Гадяцьку угоду. Однак плани його не збуваються.
Але й поклавши булаву, Виговський не припиняє політичного життя. Він був вічною загрозою і для Польщі з Росією, які не хотіли сильної, рівноправної України, і для колишніх соратників-козаків, яким своя сорочка була ближче до тіла, ніж доля української держави. Тож новий гетьман Правобережної України Павло Тетеря запрошує Виговського до Корсуня, де його було підступно заарештовано за звинуваченням нібито у державній зраді. 26 (16 березня) в селі Лисянці на Черкащині Виговського розстріляли без суду, слідства і королівського відома, хоч він як польський сенатор мав право бути засудженим тільки судом сейму. Як пише Чигиринський літопис, Іван Виговський гідно зустрів смерть.
Наразі є кілька версій щодо можливого
поховання Івана Виговського і його дружини, кожна з яких має своїх
прихильників. Як найбільш вірогідними розглядають дві. Могила гетьмана
може знаходитись в селі Руда Жидачівського району або в селі Йосиповичі
Стрийського району. Обидва села в минулому були осідком шляхтичів
Виговських. Руда в ті часи була містечком, яке мало Магдебурзьке право.
Біля нього ще був ряд сіл, які належали Виговським. І якщо таємниця цієї
могили буде розгадана, вона буде мати неоціненне історичне значення,
оскільки буде першою офіційною могилою українського державного діяча.
Торік у Руді львівський історик Василь Рудий і місцевий краєзнавець із села Йосиповичі Володимир Кузик провадили розкопки. Для обох першочерговим завданням пошуків була могила гетьмана. Адже місце поховання розстріляного Виговського досі залишається темою наукових дискусій. Усвідомивши невідворотність смерті, засуджений сенатор написав за мить до неї заповіт, у якому поховати себе попросив у "Великому Скиті”. Вважають, що йдеться про Скит Манявський, відроджений за незалежності в Карпатах, поблизу села Манява на Івано-Франківщині. Але дійшов до нас також і заповіт дружини Виговського Олени, в якому вона висловлює жаль, що волю чоловіка виконати до кінця не змогла, поховавши його "у скиті біля Руди-Гніздичівської, у склепі церкви Воздвиження Чесного Хреста”, і просить рідних і себе поховати "поруч із дорогим чоловіком”.
Джерело: http://www.kozatstvo.org.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=1942 |
