Завжди хотів побачити або відчути конкретизацію
Батьківщини, бо люди тільки й говорять, що вона – це лани, ліси, ріки, озера,
вулики із бджолами, сусіди та куми, які ходять до тебе на день народження. Звісно
ж, можна любити і все перераховане, але чи „не пахне” тут лукавством? Приміром Президент. Як завжди, любить свій
працьовитий народ, який „артистично” його обрав. Зрозуміло чому саме, бо хто ж
як не він, приноситиме дохід на утримання „бджолиної матки (батька)”, у
великому вулику із назвою держава. Любить на відстані, бо так комфортніше –
жодних тобі зобов’язань. Гадаю, що народ, якого „любить” Президент – не той, що
стоїть на Банковій із плакатами чи шле тисячі листів, до нікому не потрібного
центру зв’язку із громадськістю при секретаріаті Президента, а той що
знаходиться далеко-далеко, за сотні кілометрів від нього, сидить собі в степу і
грає на кобзі, або в Карпатах на трембіті. Йому подобається любити минуле, бо в
минулому нічого вже не потрібно змінювати, а теперішнє, у свою чергу, стає
потроху минулим. Своєрідне поховання заживо. Президентові лестить, що його
гостинно приймають в інших державах, як демократичного главу своєї держави,
навіть за реального факту – у своїй країні, він усім набрид. Наявні ознаки
підліткового інфантилізму, якщо вважає: „Європа і Америка мене любить. А в
своїй державі я нікому не потрібен!”. Теж саме стосується прем’єр-міністра. Вона любить
батьківщину конкретно. Не уявляю собі, щоб друга особа в державі, вбрана в білу
хустинку, схилилася над струмком і співала українську народну пісеньку. Вона
добре знає, що саме любить. Заводи, фабрики, приватних підприємців,
бізнесменів, які так само, як у випадку із Президентом, приносять (у вигляді
завищених зборів та податків) неабиякий дохід державі. А держава у цьому
випадку, це ж посадова особа. Тобто, якщо посадовець говорить, що любить
державу, то означає це, не що інше, як любов до себе. Прем’єр-міністр любить
підприємства теж на відстані і саме на тій ланці, де реалізований-проданий
продукт, що виробляється, перетворюється в гроші. Еге ж, якому прем’єр-міністру
приносить задоволення „любов” до засмальцьованих цехів із табличками, що висять
на стінах ще з минулого століття – „Работник, не забывай выключать свет” або
„Будь внимателен!”? Не личить прем’єр-міністру їздити усіма підприємствами,
дивитись на згорблені постаті працівників із 40-50 річним стажем із зарплатою
1000 гривень. Це ж не батьківщина, а "недопрацювання минулого уряду”. Очевидно,
для посадовців батьківщина закінчується там, де починає смердіти, а в українця
– коли він в тому "смердючому” все життя копирсається. Найцікавіше те, що тільки нам, простим людям,
впарюють нікому непотрібний образ батьківщини – поля із пшеницею (яка
продається за безцінь), синє небо (в якому вже не літають, обороняючи нас,
військові літаки), річки та озера (куплені, приватизовані), ліси (у яких
полюють вже на нас) та ще й забарвлюють все це у такі приємні для ока кольори
державного стягу і "тиснуть” на струни сентиментальності гімном „Ще не вмерла
України”. Вдалий спосіб об’єднати будь-який народ, створити ефемерну ідею й
надати їй влучне ім’я – „богобрані українці” чи „перші на Землі арійці”. Все!
Далі піде як по маслу. 46 мільйонів „розведених” продовжують сидіти та
вірити, і що найцікавіше, знову і знову просити, майже навколішки, типу:
„Давай, начальнік, змусь мене любити свою державу! Змусь мене купувати
українське! Одягни мене у вишиванку!”. Ось і люблять окраїнці землю
найродючішу, яка, як мінімум, їм вже не належить. Озера, де риболовля
заборонена, мед, який дають політично заангажовані бджоли, худобу, молоко та
м’ясо якої, вже нікому не потрібні. Лише
народ любить всю Україну, і любов його чисто-кришталева, як сльоза, от тільки
занадто вже вона солона. А іншої любові українцям і не треба, бо любов, як то
кажуть, має приносити і задоволення і біль. Так і хочеться сказати: Українці,
любіть конкретніше, бо від вашої узагальненої любові до неньки-батьківщини
пуття немає! Поки ви сидітимете на своїх подвір’ях слухаючи солов’їв, державні
„солов’ї-разбойніки” „розсвистять” все майно та матеріальну цінність країни. Можливо, варто чітко визначити основні межі
батьківщини, щоб напевне знати, чого саме і в якій кількості, ми насправді
прагнемо? Що або кого саме, називати "батьківщиною”, щоби бодай не звинуватили
в чомусь антиукраїнському. Для прикладу, вийшов пересічний полтавчанин на площу
міста і оголосив: „Продам батьківщину. Будинок, криниця, сарай, гараж, 06 с.
земельної ділянки. Не дорого. Можливий торг”. Чиновники закидатимуть
"антиукраїнські настрої”, але у той же час будуть рахуватися із законністю
продажу "приватизованої батьківщини”. Невже так важко, називати речі своїми
іменами і порахувати, що Батьківщина для українця це цілком реально існуючі
речі: - квадратний метр
землі (600-1000 $); - сало, м’ясо (40-60
грн); - вишиванка (100-600 грн); - прапор (50-1000
грн, в залежності від розміру) та інше. Усе продається.
Питання тільки в ціні. Щоправда гімн не продається, бо й так, по праву,
належить народу. Інше питання – аукціон
із продажу Батьківщини варто зробити прозорим, бо так і ходитимемо, озираючись
навколо із батьківщиною в кишені!
0
